Прифронтові міста і громади потребують системної політики замість точкових тимчасових рішень – Терехов

Інтерв’ю агентства "Інтерфакс-Україна" з міським головою Харкова Ігорем Тереховим

Автор: Олена Львова

 

- Які міграційні тенденції зараз спостерігаються у Харкові? Чи можна казати про відтік населення через посилення обстрілів критичної інфраструктури або суттєве зростання кількості ВПО?

- У Харкові одночасно спостерігаються два паралельні процеси. З одного боку, будь-яке посилення обстрілів, особливо критичної інфраструктури, або загострення на фронті завжди провокує хвилю тимчасових виїздів. Це нормальна реакція людей на такі виклики. З іншого боку, наше місто залишається головним якорем для переселенців зі cходу і частково з півночі України. Тому що ми маємо все необхідне для більш нормального життя під час війни. У нас є гарна медицина. Ми вже побудували і продовжуємо будувати безпечні школи. Є можливість отримати роботу, є безкоштовний проїзд в громадському транспорті і так далі.

За офіційними даними сьогодні у Харкові зареєстровано 210 тис. вимушених переселенців. З них близько 120 тис. – це ті, хто переїхав до нас одразу після початку повномасштабного вторгнення. У листопаді ми зафіксували понад 1 600 нових вимушених переселенців. Це переважно люди, які переїхали з Куп’янська, Борівської громади Харківщини та з Донецької області.

Втім, головна тенденція, яку ми спостерігаємо, - люди залишаються у Харкові, незважаючи на обстріли.

 

- Тобто якщо порівнювати з літом, то загальна кількість населення у Харкові не змінилася?

- Ні. Ми маємо мільйон триста тисяч людей.

 

- Наскільки нагальною є проблема житла для переселенців?

- Це навіть не нагальна, це критична проблема. Зараз працюють тимчасові рішення, а не довгострокові. У нас 54 гуртожитки визначені як місця тимчасового проживання людей. Там сьогодні перебувають 7 тис. переселенців. Але це не вирішує проблему сотень тисяч людей, які змушені орендувати житло за ринковими цінами або жити у своїх близьких родичів.

У прифронтових регіонах іпотека практично недоступна. Так, формально державна програма існує. Але, якщо взяти реалії прифронтових міст, то банки майже не надають кредитів. Страхові інструменти теж не працюють. Люди з прифронтових територіях не можуть скористатися програмами, які для них є найбільш необхідні.

Тут ми підходимо до принципового моменту. Все більше людей вже сьогодні думає не про тимчасове перебування, а про вибір міста, де вони залишаться жити. Якщо людина не бачить перспективи з житлом у прифронтовому місті, яке постійно перебуває під обстрілами, якщо вона вимушена платити тут ринкову оренду, то вона рано чи пізно вирішить їхати глибше в тил, де більш безпечно і набагато простіше знайти житло і роботу. Тобто для прифронтових міст і громад це прямий ризик втратити людський капітал.

Тому Асоціація прифронтових міст і громад, яку я очолюю, виступає за перехід від тимчасових рішень до системної житлової політики для ВПО у прифронтових регіонах. Йдеться перш за все про створення так званого банку соціального та муніципального житла і довгострокову оренду за доступною платою, яка буде прив’язана до роботи. Це забезпечить інтеграцію переселенців у суспільство, у громаду.

 

- Цей банк соціального і муніципального житла буде формуватися за рахунок будівництва нового житла?

- Різними шляхами. По-перше, будівництво нового житла. Я особисто – за такий варіант, бо будівництво – це зайнятість, це локомотив економіки. По-друге, є певні можливості реновації і реконструкції. Але це не повинні бути тимчасове рішення, тимчасові будиночки. Нам потрібно робити так, щоб люди залишалися. А вони залишатимуться, коли будуть бачити стабільність і умови для нормального життя, коли у них буде житло і робота, а для їх дітей – школи і дитячі садочки.

 

- За статистикою, приблизно половину переселенців у Харкові складають ті, хто ще не може або вже не може працювати. Я маю на увазі дітей, людей з інвалідністю, пенсіонерів. Друга половина – це люди активно працездатні. Як виглядає статистика їхнього працевлаштування?

- Сьогодні у Харкові із загальної кількості переселенців близько 93 тис. – люди працездатного віку. З них приблизно 9 600 (трохи більше 10%) активно шукають роботу і потребують допомоги з працевлаштуванням. Тобто переважна більшість з тих, хто може працювати, так чи інакше залучені в економіку міста.

Щодо структури зайнятості, то вона досить прагматична. Найбільша кількість переселенців працює в наших комунальних підприємствах, підприємствах критичної інфраструктури. Вони задіяні і в ремонтах житлових будинків, і в житлово-комунальній сфері, і на транспорті, і у відновленні після обстрілів. У медицині міста працює 724 вимушених переселенці. До шкіл долучилися 179 вчителів-переселенців. Дуже значна частина ВПО зайнята у сфері послуг, торгівлі та логістики. Є переселенці, які запускають власну справу. Це, до речі, досить непросто у прифронтовому місті, бо тут дуже високі ризики, обмежений доступ до кредитів і страхування. Але я спілкувався з переселенцями, які долучилися до бізнес-спільноти, і бачу, що вони дуже активні і дуже хочуть працювати. Вони шукають можливості. Звісно, ми їм допомагаємо. У Харкові вже 173 переселенці отримали мікрогранти від міста на загальну суму близько 81,5 млн. грн. Вони створили 318 робочих місць. Тобто ми бачимо певний мультиплікативний ефект.

 

- Асоціація прифронтових міст та громад виступає за створення підфонду з підтримки ВПО у межах Фонду підтримки прифронтових територій. Про що саме йдеться? Чому існуючих програм підтримки переселенців недостатньо?

 - Держава має програми підтримки внутрішньо переміщених осіб. Але вони універсальні. Вони однакові для глибоко тилових міст таких, як, наприклад, Ужгород, і для прифронтових міст, як Харків, наприклад. А реалії в тилу і прифронтових регіонах – принципово різні. У прифронтових громадах люди живуть в умовах безпекових ризиків, відчувають труднощі з пошуком житла і роботи. Лікарні тут нерідко перевантажені, чого гріха таїти, а шкіл - недостатньо, хоча ми і будуємо їх під землею. В державній політиці ця відмінність від тилових регіонів майже не враховується.

 Саме тому Асоціація пропонує створити окремий підфонд з підтримки ВПО у межах запропонованого нами Фонду підтримки прифронтових територій. Ми наполягаємо на спеціальних програмах для прифронтових міст і громад, які будуть поєднувати зайнятість, житло і соціальну підтримку переселенців. Це буде єдина система. Логіка проста: спрямувати ресурси туди, де найбільше навантаження, де універсальні програми або не можуть працювати, або працюють набагато гірше, ніж на тилових територіях.

 Цей підфонд має фінансувати передусім створення і реконструкцію соціального житла для переселенців, модернізацію гуртожитків, які існують, а також запуск довгострокової програми оренди житла для ВПО. Це дуже важливо для всіх прифронтових міст і громад – не тільки для Харкова, а і для Запоріжжя, Кривого Рогу, Дніпропетровщини, Чернігівщини, Сумщини. Для них  питання житла для переселенців – не стільки соціальне, скільки екзистенційне. Від цього залежить, чи збережуть прифронтові регіони людей, економіку і своє майбутнє. Тому саме на це вже зараз має бути спрямований фокус державної політики.

Другий напрямок використання підфонду – це умови для життя. Це укриття, енергостійкість, базова інфраструктура в місцях, де живуть вимушені переселенці. Третій напрямок – підтримка вразливих категорій. Це люди похилого віку, люди з інвалідністю, матері з дітьми. Йдеться в тому числі про психологічну допомогу і соціальний супровід. Ми говоримо про запровадження нових типів виплат, ми говоримо про інвестиції в утримання людей. Якщо у людини є житло, робота і доступ до базових послуг, вона залишиться тут.

Ще раз наголошую: підтримка ВПО у прифронтових регіонах – це не лише соціальна політика. Це питання стійкості громад, їхньої економіки і, зрештою, це питання обороноздатності України. Саме тому ми пропонуємо окремий, цільовий підхід.

 

- Які ще напрямки, окрім підтримки ВПО, планується фінансувати з Фонду підтримки прифронтових територій?

- Цей Фонд дасть можливість перейти від точкових до системних рішень. Йдеться не про дублювання вже існуючих інституцій, а про спеціалізований інструмент, який буде працювати саме на прифронтових територіях і доповнювати роботу майбутньої Національної установи розвитку. Наша логіка наступна. В межах загальнонаціональної політики має бути окремий фокус на територіях з високими безпековими ризиками, де ринкові інструменти або взагалі не працюють, або працюють дуже і дуже обмежено. Саме тому Національна установа розвитку має концентруватися на стратегічних речах (доступ до кредитування, страхування військових ризиків, гранти для бізнесу, фінансування проєктів розвитку тощо). А Фонд підтримки – на практичних і швидких рішеннях на місцях.

Перший напрямок фінансування через Фонд – це компенсація та відшкодування збитків людей та бізнесу, які постраждали внаслідок російської агресії.

Другий напрямок – підтримка локальних проєктів відновлення у прифронтових громадах. Йдеться про відновлення критичної інфраструктури, систем життєзабезпечення, тобто проєкти, які безпосередньо впливають на життя людей.

Третій напрямок – фінансові інструменти для бізнесу, які доповнюють роботу Національної установи розвитку. Це страхування воєнних ризиків, гарантії на запуск і розвиток бізнесу, конкурсне фінансування проєктів розвитку. Окремий трек – залучення міжнародних ресурсів. Ми говоримо про використання таких механізмів як Рillar 2, співпрацю з експортно-кредитними агентствами та міжнародними страховими компаніями. Формула дуже проста і зрозуміла для бізнесу: страхування плюс кредит плюс грант, все в одному пакеті. Тоді воно буде працювати.

 

- З яких джерел, на вашу думку, має формуватися Фонд підтримки прифронтових територій і яким чином розподілятимуться кошти між містами і громадами?

- Джерела фінансування Фонду – це державний бюджет, міжнародні програми, донорські та фінансові інституції. Все це потрібно акумулювати саме у прифронтових містах і громадах.

Дуже важливо, щоб механізм розподілу коштів Фонду був чітким і прозорим, враховував безпекові ризики, існуючі обсяги руйнування, кількість вимушених переселенців, а також навантаження на інфраструктуру і соціальну систему міста чи громади. Тобто це має здійснюватися не у ручному режимі, як ми звикли, а за чіткими, зрозумілими правилами.

Хочу підкреслити, що це буде вигідно не лише для прифронтових громад, а і для всієї країни, тому що кожна гривня, яка буде вкладатися в прифронтову економіку, – це податки, це робочі місця, це збереження людей, це економічна присутність держави там, де триває війна. Якщо цього не зробити, перспектива, на жаль, не найкраща. Ми матимемо відтік людей з прифронтових територій, відтік бізнесу, деградацію інфраструктури і появу так званих сірих зон національної економіки. Я впевнений, що держава не зацікавлена в такому розвитку подій. Ми теж в цьому не зацікавлені. Саме тому ми бачимо Фонд не тимчасовою інституцією. Це має бути довгострокова політика, яка дає чіткий сигнал людям і бізнесу: так, у прифронтових громадах підвищені ризики, але держава готова взяти значну частину цих ризиків на себе. Фонд має працювати і після завершення гарячої фази війни, адже прифронтові території відновлюються найдовше і найважче.

 

- Поговоримо про бізнес. З квітня минулого року підприємці у Харкові були звільнені від сплати місцевих податків та зборів. Який економічний і соціальний ефект мало це рішення?

- Ми пішли на цей крок абсолютно свідомо, розуміючи, які будуть втрати бюджету. З квітня 2024 року це близько 2 млрд. грн. Але ми чітко усвідомлювали, що підтримка бізнесу – це інвестиції у стабільність міста, це збереження економіки і робочих місць. Завдяки нашому рішенню бізнес отримав можливість залишати обігові кошти і направляти їх у діяльність, платити заробітні плати, продовжувати роботу і хоча б мінімально інвестувати у відновлення. Тобто ми отримали соціальний ефект не менш важливий за економічний. Бо люди зберігають роботу, дохід, а отже і можливість залишатися жити у місті, а не їхати звідси у пошуках кращої долі.

Завдяки цьому механізму сьогодні у Харкові 127 тисяч ФОПів. До початку повномасштабного вторгнення їх було лише 120 тисяч. Це свідчить про те, що наше рішення цілком себе виправдало. Про його ефективність також свідчить масштабування нашої ініціативи на інші прифронтові громади. Цим шляхом пішли Запоріжжя і Суми, розглядають таку перспективу у Миколаєві.

 

- Які ще заходи для підтримки бізнесу ви можете запропонувати найближчим часом?

- Паралельно з податковим рішенням Харків послідовно вибудовує інструменти підтримки підприємництва. Частина з них уже працює, частина знаходиться на етапі впровадження. Вже діє механізм часткової компенсації для малого і середнього бізнеса відсоткових ставок до 50% за кредитами у національній валюті на  суму до 300 млн. грн на строк до 5 років. Це один  з небагатьох інвестиційних інструментів, якими підприємці реально користуються. Але таких інструментів потрібно набагато більше.

 Крім того, у Харкові на базі одного з ЦНАПів працює бізнес-хаб. Це сервісна точка входу для бізнеса, де підприємці можуть отримати консультації щодо реєстрації, ведення справи, доступу до грантових програм, участі в державних, міжнародних інвестиційних і інших фінансових програмах без зайвої бюрократії, що дуже важливо.

У наступному році стартує ваучерна підтримка участі місцевих товаровиробників у виставково-ярмаркових заходах в Україні і за кордоном. Це інструмент просування харківської продукції на нові ринки збуту.

У розробці перебуває механізм підтримки ветеранського підприємства. Йдеться про фінансові консультації та інструменти для ветеранок і ветеранів, які планують розпочати власну справу. Це окрема соціальна ініціатива з економічної адаптації наших ветеранів – дуже важливий напрямок, який потрібно розвивати.

Тобто наш підхід дуже простий. Ми не можемо дозволити собі у прифронтовому місті декларативні програми з підтримки бізнесу. Потрібні реальні інструменти, які працюють. Тільки тоді бізнес буде залишатися. На рівні Асоціації прифронтових міст і громад ми постійно говоримо про системні рішення. Як я вже казав, бізнес у прифронтових регіонах працює в умовах, де звичайні ринкові інструменти не діють. Тому потрібні спеціальні механізми. Це перш за все страхування воєнних ризиків, це доступні кредити, це гранти на запуск і розвиток бізнесу та компенсації для постраждалих підприємців. Підтримка прифронтового бізнесу – не благодійність, а цілком прагматична стратегія.

 

- Коли можна очікувати на створення Фонду?

- Ми наполягаємо, щоб рішення про створення Фонду було ухвалено на державному рівні найближчим часом. Чим скоріше ми запустимо ці інструменти, тим більше шансів, що прифронтові території після війни стануть не зонами економічного спустошення, а драйверами відновлення України.

 

- Хто саме має прийняти це рішення?

- Фонд може бути утворений розпорядженням Уряду. Але рішення щодо виділення на нього коштів з державного бюджету приймає Верховна Рада.

 

- Назвіть три першочергових рішення, які потрібно прийняти на державному та/або місцевому рівні у разі досягнення реальних мирних угод, аби Харків, Суми, Чернігів, Миколаїв, Кривий Ріг та інші прифронтові міста і громади не залишалися пошрамованими війною протягом років, якщо не десятиліть, а стали привабливими для бізнесу і життя.

- Перше. Ключовим для прифронтових міст буде питання нормальності життя. Це дуже важливо. Саме від цього залежатиме, чи залишаться тут люди та бізнес, чи ці прифронтові території залишаться мілітаризованими. Головна помилка, яку не можна допустити, - закріпити цю "прифронтовість" як постійну модель існування прифронтових міст і громад, залишитися таким «залізним дикобразом». Міста не можуть роками жити в режимі постійної готовності до війни і очікування загрози, коли вся логіка розвитку будується виключно на обороні та подальшій мілітаризації території. Це не прояв сили. Це прямий шлях до знелюднення. Якщо люди не будуть бачити перспектив, вони просто виїдуть, а наші громади перетворяться на нове «дике поле». Потрібно це розуміти. Прифронтові громади мають жити нормальним цивільним життям: працювати, навчати дітей, розвивати бізнес, планувати своє майбутнє. А безпека має бути не способом організації повсякденного життя, а його фоном.

Друге. Звісно, фортифікації, оборона потрібні. Але справжнє відчуття захищеності має формуватися не через постійну мілітаризацію, а через реальні міжнародні гарантії безпеки, чітке місце України в Європейській спільноті, її безпековій архітектурі. Саме це дозволить уникнути відчуття тимчасовості миру і дасть людям можливість будувати своє життя без постійної напруги.

Третій критичний елемент – відновлення як державна політика, а не набір певних проєктів. Бо прифронтові міста не можна відновлювати за загальними правилами. Вони були і зараз залишаються на передовій, стримуючи російську агресію. Вони мають бути і на передовій у процесі відновлення і відбудови. Бо відновлення – це не лише відбудова зруйнованого. Це створення нормального життя для людей, створення умов, за яких люди повертатимуться у свої громади. Громади мають зробити все, щоб люди повернулися і залишилися. Головний індикатор успішного відновлення – це не кількість об’єктів у звітах,  а люди, які повернулися, і якість їхнього життя.

 Така модель відновлення має одразу виходити за межі мінімальних стандартів і закладати довгостроковий горизонт розвитку. У поєднанні з надійними безпековими гарантіями та поступовою інтеграцією України в європейський політичний і економічний простір це забезпечить нашим прифронтовим громадам можливість не залишатися особливою зоною, а стати повноцінною частиною світової економічної та безпекової моделі.

 

- Ви особисто вірите, що досягнення миру можливо найближчим часом?

- Важко спрогнозувати, скільки ще часу знадобиться, аби прийти до миру. Це буде залежати від багатьох факторів. Від ситуації на полі бою, перш за все. Від зусиль наших міжнародних партнерів, які мають спонукати агресора до продуктивних переговорів. Від економічної ситуації. Дуже важливо, що країни ЄС нещодавно прийняли рішення щодо підтримки України на 25-26 роки. Це укріпить фінансову і економічну стабільність і водночас істотно посилить нашу переговорну позицію.

Взагалі, на мою думку, якщо орієнтуватися на заяви, які лунають від Президента України, учасників нашої переговорної команди, наших американських партнерів, то сьогодні мирна угода ближча, ніж була будь-коли від початку повномасштабного вторгнення. Але чи буде вона найближчим часом чи ні – покаже життя.

Я впевнений, що нам потрібен мир, а не так зване перемир’я, з постійними ризиками і невизначеністю, які будуть змушувати наших людей відчувати постійне навантаження і тривогу. Нам потрібен справедливий довгостроковий мир з гарантіями безпеки та розвитку України, який дозволить людям знову спокійно жити, працювати, будувати плани на майбутнє. Нам потрібен  мир, який дасть можливість відроджувати промисловість, створювати робочі місця, розміновувати поля, відбудовувати міста і допомагати людям, які найбільше постраждали від війни. Цього ми маємо прагнути. Я вірю і знаю точно, що це можливо. Це точно можливо.

 

- У березні 22-го ви казали, що мрієте про бал на площі Свободи у Харкові в перший день після Перемоги України над російською армією…

- І ми це обов’язково зробимо!

 

- Думаєте, вальс Перемоги на площі Свободи у перший день після війни можливий? Мирні угоди будуть Перемогою?

- Якщо мир відповідатиме інтересам України, це безумовно буде Перемога.